Старий колодязь

старий колодязь

Коли я ще не бачила Червону площу і не гуляла на Воробйових горах, а жила в маленькому глухому селі, то зі мною сталося ось що. У село Верхні Сушки я потрапила за розподілом сільським учителем. Вчителі тоді жили в будинках, які їм представляв сільрада. Зручностей, власне, ніяких, мостини скриплять, телевізора немає, водопроводу теж. Щоб набрати води. потрібно було йти на вулицю до колодязя, пройти по бруду метрів 200, і тільки тоді можна було набрати іржавої від дощу води. І ось одного разу ланцюг обірвалася і моє відерце залишилося на каламутному дні… Звичайно, мені не хотілося як героїні казки ‘Пані Метелиця’ стрибати на дно колодязя, щоб врятувати відерце. Тому я постукала в сусідній будинок і попросила допомоги. На мій стук вийшов чоловік, якого а селі звали Берендеї. Нічого казкового в його зовнішності не було. Ходив він з ранку до вечора в одній і тій же одязі, борідка рідка, погляд похмурий, пив. Щоранку гнав мимо мого вчительського будиночка кіз на випас, ввечері назад додому. Так ось, вийшов Берендеї і похмуро кинув ‘Зараз за кішкою сходжу, дістанемо відро’. Я, звичайно, роздуми стою… Хіба мало, може у людини розум затьмарився від випитого, та споймать він зараз кішку і втопить її в цьому колодязі. Стою значить переживаю, і не тільки за долю кішки. Але ось вийшов Берендеї, тримаючи в руках щось схоже на металевий якір, чіпляє цієї штуковиною відерце і тягне на поверхню. Ну і ланцюг полагодив.

І ось, тепер, коли я можу скільки завгодно ніжитися в чавунній ванні, і Користуватися іншими благами цивілізації, в тому числі водопроводом, часом згадую це. А було це відносно недавно, всього років 12 тому. І школи вже немає - закрили.



ЩЕ ПОЧИТАТИ