Справжній друг

Вирішила я одного разу в гостях у тата піцу спекти. Іноді я не встигаю готувати вдома, беру інгредієнти, а готую у батька. Потім їмо частування все разом, прямо з печі. Так ось, приїхали ми з чоловіком в гості, чоловік в город пішов працювати, батько в залі в кріслі сидить, телевізор дивиться, а я піцою зайнялася. Так сир вийняти з пакета забула. А пакет в коридорі залишився. А у батька кіт був. Хороший, такий, розумний. Ось, чую: шарудить щось в коридорі. Поки руки витерла, поки з кухні в коридор вийшла - дивлюся: пакет відкритий. Пригадую, що сир з пакета не дістала, і розумію, що його кіт стягнув. Кричу батькові, що кіт сир стягнув, йду шукати кота, батько теж з крісла піднімається, дивиться: а кіт шматок сиру до його ніг притягнув, і сидить, їсть перед кріслом. Папа його насварити хотів, а я кажу: ‘Не лай його, дивись, він справжній друг: видобуток не в куточку крадькома з’їв, а до тебе приніс, ділиться!’ Це було так очевидно. Але батько все одно щедрості кота не оцінив, сир забрав, а самого кота у двір викинув. Сир був в целофановій плівці, тому частина сиру цілої залишилася. Але, що цікаво, потім, коли прийшов чоловік, і звернув увагу на те, то в піці мало сиру, тато кота не видав. Сказав, що сам дав коту сиру, вирішив пригостити. Ото ж бо чоловік обурювався! А папка своє гніт: шкода, каже, тварина: йому піци не дістанеться, ось, мовляв, вирішив хоч сиру йому дати.



ЩЕ ПОЧИТАТИ